Свобода слова та свобода совісті

Як відомо, у Радянському Союзі не було свободи слова, особливо у релігійній сфері. Тому віруючі, як тільки настала Перебудова, по максимуму намагалися використати це послаблення. На фото: одна з перших і наймасовіших євангелізацій на Волині, луцький стадіон, 1990 рік.

Свобода слова

Свобода — одна з невід’ємних категорій буття сучасної людини. У Конституції України чітко прописано: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (ст. 21). Для нинішнього покоління свобода поглядів, переконань, слова — звичне поняття, однак у багатьох немає чіткої визначеності в тому, що означає свобода. Часто її не цінують і не вміють нею користуватися.

Оскільки свобода стійко асоціюється з європейським демократизмом, слід пояснити появу цього орієнтиру. У Середні віки в Європі домінувала єдина офіційна ідеологія: у центрі життя була церква, яка претендувала на роль посередника між небом і землею та підтримувала пануючий феодальний лад. Інакодумство жорстоко каралося.

Усі суспільні виступи проти існуючого порядку часто базувалися, як не дивно, на прочитанні Святого Письма, відмінного від церковної традиції. Тому сама церква стала турбуватися, щоб якомога менше людей мали доступ до Біблії. Папа Інокентій ІІІ вважав, що Писання надто складне для загалу, навіть учені люди не до кінця розуміють його. Навіть священик, який розгортав Біблію за кафедрою, був скутий масою заборон і упереджень. 1229 року в Тулузі відбувся Собор, який заборонив не тільки читати Біблію, а й навіть мати її вдома. Заборона поширилася на всі європейські країни. В анналах Таракконського Собору 1234 року це пояснено так: «Небезпечно давати дітям в руки ніж, щоб самі собі нарізали хліб — вони можуть поранитися. Так і читання Святого Письма принесе мирянам більше шкоди, ніж користі». Інквізиція мала повноваження страчувати навіть тих людей, які були присутні на читанні Біблії й не донесли про це.

Саме тому найперша ініціатива реформаторів — перекласти Святе Письмо зрозумілою людям мовою. Так у задушливу атмосферу Середньовіччя увірвався дух свободи, дух нового часу. Саме Біблія зробила європейське суспільство світоглядно вільним.

— Визначімося з терміном «свобода».
Богдан Коваль (релігієзнавець): Загалом свобода — це можливість реалізовувати свою волю, звісно, не обмежуючи при цьому прав інших. Свобода дається людині як безцінний подарунок Бога на самому початку — в Едемському саду. Для людини ця свобода постає як свобода вибору — обрати шлях із Богом або шлях без Бога з усіма наслідками. Тому свобода — також вміння обирати та відповідати за власний вибір.

Павло Зубков (богослов): Християнська церква прийшла не на пустий простір, були інші релігійні течії, які в той час створювали конфлікт ідентичності церкви — «хто ми?» Наприклад, ще на Єрусалимському соборі постало питання навернення в християнство юдеїв та язичників, по суті вирішувалося — ставати язичникам юдеями чи ні. І тоді апостоли проголосили дуже важливий принцип: «Бог не вчинив ніякої різниці між нами та ними» (Дії 15:9). Тобто принцип рівності на основі Писання.

У сфері ж стосунків апостол Павло каже, що важливо мати свободу — висловлювати свою думку відкрито, але враховувати інших людей із їхніми поглядами, авторитетом. Тому свобода також диктувалася соціальною відповідальністю.

— Як трансформувалося поняття свободи від раннього християнства до середньовічного суспільства?
Петро Котляров (історик): Здається, середньовічне суспільство взагалі не мало особистої свободи. На уламках античної цивілізації була створена зовсім нова система — феодалізм. А феодалізм передбачав нерівність. Уже в ІХ ст. Карл Великий видав закон, у якому було написано, що кожен селянин повинен мати свого пана, тобто він апріорі не міг бути вільним. А пан цього селянина — підлеглий сеньйора, сеньйор — короля, король — папи. Домінувала ідея теократії — панування релігійної влади над світською, примат догми над розумом, перевага права канонічного над цивільним. Пануюча церква ставила жорсткі межі для митців, мислителів, священиків. Така ситуація зберігалася тривалий час, лише в ХІІ ст. почалися зміни у бік свободи.

— Яким чином церква, яка раніше була фундаментом для рівноправ’я та свободи особистості, стала носієм протилежних цінностей?
Роман Проданюк (богослов): Людина після гріхопадіння стала рабом — рабом своїх бажань. Християнство завжди перебувало серед агресивного язичницького суспільства. І в такому суспільстві церква намагалася проповідувати свободу, опираючись його впливу. Але в середньовіччі відбувся певний ухил в поганство, тому що самі носії Євангелії втратили Євангелію. Духовенство загубилося у філософії.

Богдан Коваль: У Середньовіччі завдяки домінуванню теоцентричних ідей у церкви з’явилася реальна можливість побудувати т. зв. ідеал християнського суспільства — «град Божий» (за Августином), як гармонію політичної й духовної влади. Але натомість сформувалася система, яка працювала на самовиживання й на придушення всіх інакомислячих. Церква була на найвищому щаблі панування, тому природно була зацікавлена в тому, щоб підтримувати існуючий лад.

Петро Котляров: В античному й ранньохристиянському світі була велика повага до освіти. У самій Євангелії постійно повторюються заклики досліджувати Писання. У Середньовіччі ж траплялися лише поодинокі острівці вченості в глухих монастирях. Духовенство було переважно неосвічене, а прості люди — взагалі неграмотні. З процесом урбанізації, коли ставало більше свобод, міська влада стала створювати «незаконні» школи, пропри несхвалення їх духовенством. Відповідно ставало більше освічених людей, які могли самі читати Біблію. Тоді й з’явилися протестні настрої.

Варто сказати, що вільна людина має зовсім інші духовні потреби, ніж раб. Хороший приклад — П’єр Вальдо, від якого пішов рух вальденсів. Це був багатий французький купець. Одного разу він випадково побачив сцену бродячого театру, який розігрував, як перші християни, навіть багаті, жертвували все своє майно. Це настільки вразило П’єра Вальдо, що він заплатив кошти вченій людині, щоб та переклала йому Біблію на зрозумілу мову. І життя його змінилося — сьогодні ми знаємо цю постать як одного із протореформаторів.

Роман Проданюк: До слова про неграмотність. Ми знаємо, що в Старому Заповіті люди теж не мали освіти. Але навіть тоді були школи пророків, де навчали як правильно поширювати Боже слово. Були правдиві вчителі, які навчали вісників. У Середні віки проблема була в тому, що самі вчителі стали неграмотними.

Богдан Коваль: Тому одним із перших прагнень протореформаторів було дати народові Біблію зрозумілою мовою — щоб люди чули не уривки з проповідей священиків, пропущені через призму церковного світогляду, а мали доступ до першоджерела й могли побачити біблійну картину, відмінну від офіційної ідеології.

Петро Котляров: Потужні антицерковні рухи ХІІ-ХІІІ ст. були пов’язані власне з боротьбою за право читання Біблії. Ця боротьба закінчилася погано, протестувальники по суті були втоплені у крові. Але вже в XIV-XV ст. з’являються рухи в дещо іншій системі координат. Я говорю про категорію людей, які називали себе гуманістами. Сьогодні частим є уявлення, що гуманізм — це щось антирелігійне, атеїстичне. Аж ніяк. Узяти хоча б той факт, що гуманісти виступали за вивчення давніх мов — грецької, латини, єврейської. Чому саме ці мови? Бо ними була написана Біблія. Вони хотіли вивчати Святе Письмо. І не тільки для себе — вони переписують тексти, створюють бібліотеки, при чому — перші публічні бібліотеки.

Цікаво й те, що гуманісти, досліджуючи Писання, стали виступати проти інституту чернецтва. Мовляв, це не той шлях, через який треба досягати досконалості — слід жити поряд із людьми й творити добро. Один із гуманістів Джаноццо Манетті в своєму трактаті «Про гідність і вищість людини» вступив у полеміку з папою Інокентієм ІІІ. Папа відстоював думку, що людина надто немічна й недосконала, щоб заявляти про себе як про особистість, вільно читати й трактувати Писання. Манетті ж пише, що людина повинна діяти й розвиватися. Саме гуманістам належить гасло ad fontes (до джерел). І, власне, на цьому русі виховувалися такі реформатори, як Мартін Лютер та Філіп Меланхтон.

— Придушуючи протестні рухи, церква намагалася зберегти єдність християнства. Що доброго в тому, що сьогодні християнство роздрібнене й кожен тлумачить Біблію, як хоче?
Павло Зубков: Так, церква намагалася зберегти єдність, але якою ціною? Придушуючи будь-яке інакодумство й повністю контролюючи свободу християн. Федір Достоєвський у романі «Брати Карамазови» пише якраз про ці речі й порушує важливе питання — людині часто буває жити зручніше без свободи, коли хтось вирішує за неї. І він приходить до висновку, що такий порядок речей можливий тільки без Христа.

Роман Проданюк: Справа в тому, що люди не стільки виступали проти церкви, скільки шукали задоволення свого духовного голоду. У них відбувалася зміна світогляду, виникали питання, на які церква не могла дати відповіді, тому силою змушувала мовчати.

Інша крайність — коли з’явилося багато різних течій, кожна з яких по-своєму трактує Писання. Коли Святий Дух тлумачить людині Біблію, то Він дає тільки одне розуміння істини. Що таке єресь? Згідно з посланням апостола Павла це плід плоті. Тому дуже важливо читачам Біблії бути відкритими до Бога, щоб отримувати відкриття від Нього, а не фантазувати тілесним розумом.

— Якої свободи не вистачає в сучасному суспільстві? Біблія сьогодні доступна кожному, але чи втілена в життя біблійна свобода?
Роман Проданюк: Хоча Біблія доступна, на жаль, багато людей — раби власних пожадливостей, культури, традиції. Парадокс у тому, що й сьогодні в багатьох головах панує середньовічне переконання, що хтось може читати й тлумачити Писання, але не я. Тому люди перекладають цю відповідальність на своїх духовних авторитетів.

Ісус Христос під час Свого земного служіння проголосив такі слова: «Коли Син, отже, зробить вас вільними, то справді ви будете вільні» (Ів.8:36). Через Святе Письмо пізнаючи Христа, ми здобуваємо справжню свободу.

Середньовічну історію українських земель не можна розглядати окремо від європейської історії. Усі ті рухи, що були в Європі, докочувалися до теренів України через Чехію та Польщу. Польський літописець XV ст. Ян Длугош розповідає про рух флагелантів (покутників-бичовників), які вперше з’явилися в Кракові 1260 року й розповсюдилися по Польщі. Вони співали релігійні пісні народною мовою, зокрема й слов’янською, не визнавали духовенства й проголошували право кожної людини читати й розуміти Біблію. Діяльність таких груп зафіксована на Галичині. Серед українців також було поширене гуситство. З XIV ст. немало українців навчалися в Празькому університеті, звідки привозили нові релігійні ідеї. Відомо, що чеські переклади Святого Письма народною мовою траплялися в Україні. У кінці XV ст. у Московській державі мали великий вплив т. зв. жидівствуючі. Невідомо, наскільки вони насправді були пов’язані з юдаїзмом, але ідею донесення до народу Писання живою народною мовою поділяли. Як свідчить митрополит Іван Огієнко у праці «Українська церква», збереглося чимало старозавітних книг у перекладі жидівствуючих із вираженими українськими ознаками.

Підготовка до спалення Яна Гуса. Його було страчено за інакодумство пануючою на той час католицькою церквою.

Свобода совісті

Закон України про свободу совісті та релігійні організації проголошує: «Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати й змінювати релігію або переконання за своїм вибором та свободу одноосібно чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати й вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання» (ст. 3). Це надає широкі можливості для здійснення в країні різноманітної релігійної діяльності. Але там, де декларується свобода, є й великі ризики. Європейській цивілізації довелося пройти великий шлях від перших спроб релігійного порозуміння до сучасного законодавства про свободу совісті.

Свобода совісті — природне право людини формувати свої переконання. В епоху Середньовіччя навіть мови не могло бути про таке право, оскільки абсолютна влада церкви та її вищого ієрарха оголошувалася джерелом усіх законодавств. Правоздатністю міг користуватися лише той, хто був вірним постановам церкви. А незгодні з офіційним курсом відчували на собі гніт переслідувань — обмежувальних законів, суворих покарань. За потурання єретикам несли відповідальність навіть представники державної влади. Переслідування та знищення єретиків були передбачені постановами трьох церковних соборів — Латеранського (1179), Веронського (1184), Латеранського (1215).

З початком Реформації в Європі питання свободи совісті та віросповідання постало з усією гостротою. Англійський канцлер Томас Мор, на відміну від пануючої в суспільстві думки, заперечував можливість застосування покарань для єретиків, обмежуючись лише забороною їм проповідувати або засланням найбільш радикальних ораторів. Толерантність до різних поглядів підтримував найближчий сподвижник Мартіна Лютера Філіп Меланхтон. Одним із відомих реформаційних творів, що захищав право людини на власні переконання, став памфлет Себастьяна Кастеліона «Чи варто переслідувати єретиків?» Саме в епоху Реформації почалося практичне втілення цих ідей.

— Чи є в Біблії таке поняття, як право на свободу совісті?
Федір Райчинець (філософ): Саме поняття свободи совісті, на мій погляд, випливає з богословського образу та подоби Бога в людині, про що йдеться на самому початку біблійної оповіді. Цей образ і подоба з точки зору теології включає в себе також свободу совісті. У чому ж проявляється свобода людини? Це можна простежити вже в історії гріхопадіння, коли людина зловжила своєю свободою. І виявилося, що ми хочемо свободи як права вибору, але не хочемо свободи як відповідальності за наслідки цього вибору.

Також в історії сотворення світу закладається демократизм образу людини — тобто людина як така є носієм подоби Божої, має право вибору, і це не визначається приналежністю до певної раси, етносу, віросповідання, соціального статусу. Свобода совісті містить у собі й відповідальність: я не просто маю право обирати, також моя відповідальність — надати це право іншим, тим, хто в меншості. Це і є зріле розуміння свободи. Бо ми часто готові відстоювати своє право, але не готові відстоювати свободу іншого, особливо якщо він належить до іншої раси, етносу, віросповідання, соціального статусу.

— Чому тоді Бог Старого Заповіту переслідує в обличчі ізраїльтян інші народи? Чи не суперечить це свободі віросповідання?
Олександр Слободський (правознавець): Старий Заповіт — це не просто підручник із певного періоду історії. У ньому прообрази, символи, які передають ставлення Бога до гріха, загальну картину плану спасіння. Хоча і згаданим народам була надана свобода, доки їхній гріх не збільшився до певної міри. Бог чекав, давав їм можливість і вибір, яким вони не скористалися.

Федір Райчинець: Справді, Біблія — скоріше не історія, а богословський погляд на історію, певне осмислення історії з точки зору Божої місії. Бог обирає народ, який має сформувати на фоні інших держав нову альтернативну спільноту. І ця спільнота має навернути решту народів до Нього. І погляньмо, скільки в Писанні настанов щодо того, як потрібно ставитися до чужоземця-приходька, до сироти й вдови… Формується ціле богослов’я про те, як ставитися до слабкого, вразливого, чужого.

— Що змінилося з приходом Ісуса Христа? Як Божа місія реалізується в Новому Заповіті?
Максим Крупський (богослов): Явно простежується прихильність Ісуса Христа до пригноблених. На відміну від решти суспільства, Божий Син не цурається їх, навпаки — вони входять у коло Його спілкування. Та й сама першоапостольська церква була переслідуваною. А коли ти маєш статус гнаної меншості, то ідеї свободи для тебе дуже актуальні. Ці ідеї звучать із уст Ісуса Христа, а згодом із уст апостолів.

Петро Котляров: Бог вивів Авраама з його міста, створюючи умови, де той міг максимально реалізувати свободу сповідування релігії, до якої був покликаний. Потім так само Бог виводить ізраїльський народ із єгипетського рабства, потім — із вавилонського полону. Таким чином даючи їм можливість реалізувати покликання до свободи.

Новий Заповіт написаний зовсім із іншого ракурсу, але ідея свободи продовжує звучати: «Бо ви, браття, на волю покликані…» (Гал.5:13). Тут Бог вже не виводить Своїх послідовників із якогось місця в інше, а навчає, що внутрішню свободу можна реалізувати навіть у суспільстві, яке чинить тиск.

Федір Райчинець: Відомий принцип, який проголосив Ісус Христос: «Віддайте кесарю кесареве, а Богу — Боже», змушує нас замислитися, чим ми зобов’язані кесарю, а чим — Богу. Також це ставить нас перед вибором — як будемо чинити, коли виникатиме конфлікт між вірністю Богу й вірністю кесарю? Це і є питання свободи совісті. Адже ми як християни живемо в державі, яка має свої закони, і вони можуть суперечити Божим законам. І тут ми реалізуємо свободу совісті в лояльності до першого чи другого. Особливо гостро про це говориться в книзі Об’явлення: кому я буду вірний, живучи в імперії Звіра, який змушуватиме мене відректися від Бога?

Олександр Слободський: Усе ж таки Ісус Христос перш за все проповідував Царство Небесне — як ідеал повної свободи й блаженства. Але при цьому Він навчав людей ще на землі будувати стосунки за правилами Царства, щоб його успадкувати.

— І знову ж таки — свобода совісті в період Середньовіччя була втрачена.
Петро Котляров: Відбулася дивна річ — християнство, яке було втіленням свободи в устах Ісуса Христа і апостолів, у Середньовіччі перетворюється на повну протилежність. Спочатку втрачається свобода на власне майно, потім особиста свобода, а врешті й свобода мислення. Звичайно, люди могли мати будь-які думки, але висловлювати їх було дуже небезпечно. А розвивається інакодумство тоді, коли окремі групи людей починають виборювати собі певні свободи — спершу економічні, згодом і такі, які зараз ми називаємо свободою совісті.

Церква активно боролася із свободою мислення. Для цього були створені спершу Домініканський орден, потім Священна інквізиція. Цікаво, що інститут інквізиції обґрунтовували на основі Святого Письма — от як можна перевернути все на свій лад! Вони казали, що першим інквізитором був Бог. Коли Адам і Єва згрішили, Він спершу їх допитав, потім вигнав із Едему, дав їм «одяг грішників», відібрав усе їхнє майно, і нарешті — смерть. Саме за такими принципами діяла інквізиція у своїй боротьбі зі свободою мислення.

— А реформатори? Накільки вони були толерантними до інших віросповідань і до права людей на свободу совісті?
Федір Райчинець: У цьому питанні самі реформатори, принаймні ранні, не були хорошим прикладом. Звичайно, вони проголошували «Sola Scriptura», але спробуй-но розуміти Писання не так, як вони його розуміли. Я б сказав так, що Реформація дала поштовх до чогось такого, до чого самі реформатори виявилися неготовими. Але це питання дуже багатогранне, і мене, наприклад, насторожує надто романтичне сприйняття Реформації, ідеалізація й спрощення історичних подій.

Петро Котляров: Так, іноді нам хочеться однозначних простих відповідей. Звісно, під час Реформації було багато негативу. Але ж потрібно усвідомлювати, який це був час. Час повстань, релігійних, національно-визвольних війн… І реформатори, природно, були відображенням тої жорстокої епохи. Хоча на фоні інших релігійних діячів вони були ще досить поміркованими. А деякі з богословів Реформації взагалі відстоювали дуже дипломатичні підходи.

— Отже свобода совісті на державному рівні навіть у період Реформації не була досягнута. Виходить, та свобода, яку ми маємо сьогодні — це надбання гуманізму?
Максим Крупський: Не можна сказати, що тільки гуманізму, великий поштовх все ж дала Реформація. Проблемою Середньовіччя була тісна близькість церкви і держави, релігійний компонент часто використовували в політичних цілях. Можливо, саме це й заважало вкоріненню ідеї про свободу совісті. Але поступово суспільство дозріло до того, щоб сказати: маєш право вірити, маєш право не вірити, маєш право змінювати свої переконання.

Петро Котляров: Гуманізм, безперечно, теж зробив свій внесок, але перед ним стояли трохи інші завдання. Найбільший вплив усе-таки зробила Реформація. Вона почала змінювати догматику, що вилилося в гостру ідейну боротьбу. Коли міжрелігійне протистояння доводило до війни, у різних країнах Європи починали шукати точки дотику, укладати едикти, які урівнювали католицизм та лютеранство. Таким чином суспільство звикало до думки, що на цілком законній основі можуть існувати інші релігійні напрямки поряд з панівною церквою.

У XVI ст. значна частина українських земель входила до Великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Важливу роль в історії цих держав та в історії протестантизму східної Європи відіграло підписання Варшавської Конфедерації 28 січня 1573 року, яка мала за мету подолати проблеми після укладення Люблінської унії 1569 року. Згідно з унією утворювалася нова держава — Річ Посполита, яка мала єдиного короля, сейм, гроші, податки, зовнішню політику, але не мала домінуючої церкви. На східних землях більшість підданих була православними, на заході та півночі — протестантами. Під час укладення Конфедерації представники протестантських конфесій та православні зобов’язалися бути взаємно толерантними, берегти терпимість і повагу одне до одного в наступних поколіннях, бути солідарними в боротьбі за віру при будь-якому державному правлінні. Хоча цей акт і не відвернув релігійних конфліктів, але тимчасово зробив Річ Посполиту набагато безпечнішим місцем, ніж більша частина Європи. Акт вважається першим подібним документом у Європі, його текст внесений у список ЮНЕСКО «Пам’ять миру».

— З якої країни сьогодні варто взяти приклад Україні стосовно свободи совісті?
Федір Райчинець: Я не вірю в те, що є якась ідеальна система. Але все-таки є щось ближче до ідеалу, а є щось взагалі далеке. То ближче до ідеальної моделі для мене є скандинавські країни. Макс Вебер казав, що пояснює скандинавський феномен одним словом: лютеранство.

Свобода совісті є там, де церква (неважливо — вона в більшості чи в меншості) має право нагадувати державі три основних постулати. Перший — що людина, а не держава є носієм образу й подоби Божої. Другий — що держава має право виконувати тільки ті закони, які не суперечать Божим законам. Третій — що держава має обов’язки перед громадянами і громадами. Якщо церква може про це вільно говорити, тоді можна стверджувати, що в державі справді діє свобода совісті.

Олександр Слободський: В історії були випадки, коли якась меншість відстоювала власні права, виступала за рівність і свободу, але згодом ставала впливовою більшістю й силою «наводила порядок». Таке відбувається і в релігійній площині. Коли певна релігійна організація є домінуючою, вона може використовувати політичні важелі й ставати порушником релігійної свободи. Мені подобається одне з визначень свободи совісті, що це — природне право людини на умови, у яких може реалізуватися вільний розвиток особистості. Ці умови має створювати держава. І за цим критерієм оцінюється зрілість суспільства.

За матеріалами телеканалу «Надія», приуроченими до 500-річчя Реформації, ведучий Кирил Андрєєв

Благовісник, 3,2022